Розділ 1. День, коли закінчилося дитинство

Семену було п'ять років, коли почалося повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну. Він невиразно пам'ятав, що тоді відбувалося. Люди кричали, бігали, плакали. Здавалося, почався Апокаліпсис.

До цього дня, він ще жодного разу не бачив свого батька таким переляканим. Зазвичай спокійний і врівноважений чоловік був неймовірно розгублений. У його очах виднівся страх і нерозуміння того, що відбувається.

Семен не пам'ятав, чому саме він прокинувся того злощасного ранку 24 лютого 2022 року: чи то через те, що його розбудили батьки, чи то через те, що за вікном сильно гуркотіло, лунали вибухи, ревіла сирена, земля здригалася.

Мама й тато швидко зібрали в сумку документи, коштовності та деякі речі, підхопили на руки Семена та його молодшу сестру Дашу, якій було лише три роки, і поспішили до машини. Даша злякано притискалася до мами, схлипуючи, але майже не плакала, ніби відчувала, що зараз не можна вередувати.

Покинути місто було непросто. Основний виїзд заблокували згорілі автомобілі, танки та інша підбита військова техніка. Мобільний зв'язок зник. Радіо в машині шипіло. Батько нервував.

— Поїдемо сільськими дорогами. Я знаю короткий шлях. Сподіваюся, туди вони ще не дісталися.

Він різко вивернув кермо ліворуч, і машина зіскочила на вузьку ґрунтовку, що вела через поле. Лісосмуга тягнулася вздовж горизонту, а за нею виднілися рідкісні будинки покинутого села. Батько мовчав, напружено дивлячись то в далечінь, то в дзеркало заднього виду.

Проїхавши кілька кілометрів, автомобіль в'їхав у вузький перелісок. Тут було темніше, дерева росли густо, і тільки тонкі промені сонця пробивалися крізь гілки. Несподівано, машина різко смикнулася і застигла на місці — попереду, прямо на дорозі, стояли озброєні люди. За їхніми спинами виднівся бронетранспортер, на якому білою фарбою був розмашисто намальований величезний символ «V». Брудні, ніби намазані пальцями, лінії розтеклися по металевому корпусу.

Мама обернулася до дітей, її обличчя було напруженим, а голос — сухим, безкомпромісним:

— Щоб не сталося — мовчати і не плакати.

Семен міцніше притиснув до себе Дашу, відчуваючи, як її маленькі пальчики вчепилися в його рукав.

Кілька людей стали перед автомобілем, кілька — ззаду і з боків. Семен дуже боявся підняти очі й подивитися на цих озброєних людей. Їхні обличчя були закриті, на руках білі та червоні пов'язки. У руках справжні, автомати. Тремтіння пробивало Семена від голови до ніг. Він розумів, що це не добрі люди. Він відчував, наближається щось жахливе.

Один, мабуть командир загону, підійшов до вікна водія і постукав прикладом автомата. Батько поспішно опустив скло і дістав документи, намагаючись не видати тремтіння в руках.

Військовий узяв паспорт, мигцем перегорнув сторінки, на секунду затримався, насупився. Потім оглянув салон, помітив перелякані дитячі обличчя.

— Куди їдете? — запитав військовий без емоцій.

— У Запоріжжя, до батьків — тихо відповів батько.

— Ми вас визволяти прийшли, а ви тікаєтє? Чи може ви бєндєравци і їдете до своїх?

— Ми звичайні люди. Я працюю швачкою, а мій чоловік інженер-технолог. Відпустіть нас, будь ласка, — втрутилася в розмову мама.

— Зараз подивимося, які ви звичайні. Усім вийти з машини! Швидко!

Батько і мама переглянулися. Повільно, без різких рухів, відчинили двері й вийшли. Семен з Дашею залишилися всередині. Він чув, як мама намагалася щось сказати, але її грубо штовхнули, змушуючи замовкнути.

— Руки за голову!

Семен крадькома виглянув з-за сидіння. Військові витрушували сумки, обшукували кишені батька. Один із них щось сказав, і інший одразу ж зробив крок до мами. Він різко смикнув її за комір. Пальто з тріском розійшлося, оголюючи її красиву тонку шию, на якій виблискував золотий ланцюжок з хрестиком.

Солдат хмикнув, простягнув руку і грубо зірвав прикрасу, залишаючи на шкірі червоний слід.

— Ну ось, інша справа, — усміхнувся він, розглядаючи хрестик у пальцях. — Занадто жирно для біженки.

Мама мовчала, зціпивши зуби. Батько теж. Усі розуміли, що будь-яке слово може стати останнім.

Грабіжникові виявилося мало. Бридко посміхаючись, він поліз мамі під спідницю.

Наступної секунди батько кинувся вперед. Він не кричав — просто зробив стрибок, збивши солдата з ніг. Удар. Ще удар. З носа і розсіченої брови противника потекла кров. Але наступного удару батько завдати не встиг — інші військові накинулися на нього, повалили на землю і почали бити прикладами та чобітьми.

— Тварюки! — мама спробувала кинутися до нього, щоб допомогти, але її різко відкинули назад.

Батько вже майже не рухався, коли командир дістав пістолет.

— Досить.

Солдати розійшлися. Він зробив крок ближче, спрямував дуло вниз...

Постріл.

Мама скрикнула, але її голос одразу ж обірвався.

— Вона теж почне істерити, — байдуже сказав хтось збоку.

— Розберемося.

Другий постріл.

Семен застиг. Світ став глухим. Тільки гуркіт крові у вухах і слабкий дитячий плач Даринки, що лунав ніби здалеку. Він теж хотів плакати, але не міг. Він хотів кричати, але груди були настільки здавлені, що він не міг вдихнути повітря.

Хтось із військових присів поруч з тілами, потягнувся до пояса батька і витягнув щось чорне.

— У нього був ніж. Вони напали, а ми захищалися.

Інший кивнув.

— Так і запишемо.

Пролунав моторошний сміх, що рве душу, — ніби зграя гієн, які відчули кров, святкує розправу над загнаною здобиччю.

У Семена запаморочилося в голові, все почало розпливатися, і за кілька секунд в очах потемніло. Здавалося, якийсь незрозумілий моторошний сон огорнув його. Він чув глухі чоловічі голоси, чув моторошний зловісний сміх цих чоловіків, чув ляск дверей автомобіля, як заревів мотор і як автомобіль почав рухатися.